Пошук ГУГЛ
Усі публікації » Бібліотека » Держава і право західних і південних слов’ян

1. Виникнення і розвиток феодальної держави в Польщі

2. Виникнення і розвиток феодальної держави у Чехії

3. Особливості виникнення і розвитку феодальної держави у Болгарії

4. Виникнення і розвиток феодальної держави у Сербії

1. Виникнення і розвиток феодальної держави в Польщі

З давніх-давен вздовж південного берега Балтійського моря, між Лабою (Ельбою) і Віслою, проживали багаточисе-льні слов’янські племена. Вони заснували нинішній Щецин і Колобжег, Любек і Магдебург (Девин). Від їх “Помор’я” ви-никла німецька назва всього району – Померанія. Слов’янські поселення розміщувались і там, де тепер Берлін: тут колись до свого знищення жили стодоряни.

Історія застає прибалтійських слов’ян на стадії розпаду первіснообщинних відносин і формування держави.

Суспільний лад

Основну масу населення складали вільні люди – смарди. Свої обов’язки і свої права вони бачили в тому, щоб брати участь у народних зборах (віче), воювати, мстити за кровну образу. На збори вони з’являються озброєними.

Вище смарда стоїть знатна людина – князь, старійшина, княжий дружинник, а в містах Помор’я – купець, землевлас-ник і старійшина одночасно, що розбагатіли на торгівлі. Нижче смарда – напіввільний “десятник”, жертва “подачі” (так називалась у слов’янському Помор’ї боргова кабала) і раб. Ці обидві групи, близькі за своїм юридичним положенням, скла-дали ядро залежного населення.

Політичний устрій прибалтійських слов’ян був неодна-ковим у різних племен.

У Помор’ї раніше, ніж в інших районах цієї країни, встановлюється панування майнової знаті. Вічові збори місь-кого люду стають знаряддям правлячої аристократії.

У бодричів перемагає сильна князівська влада, здійсню-ється територіальний поділ населення, укріплюється система оподаткування, розповсюджується князівська адміністрація.

Виникають ранньофеодальні держави, але лютичі біль-ше за інші племена затримались на стадії додержавного роз-витку. Починаючи з Х ст. у них зникає княжа влада, керівни-цтво справами зосереджується в руках народних зборів і ста-рійшин.

“Усіма цими племенами, – пише німецький хроніст Тит-мар, – які разом називаються лютичі, управляє не один окре-мий володар. Обговорюючи на віче певні питання, вони од-ностайно вирішують, що треба зробити, а тих, хто протирі-чить прийнятому рішенню, б’ють палками…”

Виникнення держави на польських землях належить до VІІ – ІХ ст. Першим безумовним свідченням цього є княжіння Мешко І (960 – 992рр.), якому вдалося об’єднати майже всі польські землі. При Мешко І Польща приймає християнство за католицьким обрядом. У склад панівного класу вливається новий елемент – духовенство.

У цей і наступний періоди завершується феодалізація польського суспільства. За рахунок селянських общинних зе-мель виникають княжий домен і велике землеволодіння вза-галі. Основна маса вільних селян стає залежною.

Серед них розрізняються “закупи”, які потрапили в ка-балу за невиплату боргу; “ратаї” – ті, хто одержував від гос-подаря не тільки землю, але і необхідний інвентар, худобу; “гості” – селяни-втікачі і ті, хто втратив зв’язок зі своєю об-щиною.

Як і в інших ранньофеодальних державах, у Польщі процес закріпачення селянства розтягнувся на три-чотири століття. Завершився він не раніше ХІІ ст. У Х- ХІ ст. вини-кають перші польські міста Краків, Гнєзно, Вроцлав та інші.

Історія прибалтійського слов’янства завершується у ХІІ ст. У 1160 р. саксонський герцог Лев, скориставшись боротьбою між слов’янськими племенами та підготувавши собі союзників серед слов’янської знаті, яка намагалась встановити феодальні порядки, розпочинає завоювання бодричів. Після цього були захоплені інші райони, включаючи Помор’я.

Разом з завоюванням розпочалось фізичне знищення слов’ян і колонізація їх земель німецькими поселенцями.

Державний лад

Мешко І та його наступники опирались на військову дружину. При Мешко І вона нараховувала три тисячі досвід-чених воїнів. Відносини між князем і дружиною будуються на основі васалітету, але без лену: одяг, зброю і продовольство дружині дає князь, а дружина за це служить.

Дружина значно посилюється при знаменитому сині Мешко І – Болеславі Хороброму. При ньому завершується об’єднання польських земель в єдину державу. Він першим з династії П’ястів прийняв королівський титул.

Польща зазнавала нападів німецьких феодалів і татар. Її західні землі потрапили в залежність від Тевтонського орде-ну. Тому боротьба за подолання феодальної роздробленості за централізацію держави відповідала життєвим інтересам країни. На об’єднання країни була спрямована політика коро-лів Пшемислава ІІ, Владислава Локетка, Казимира ІІІ.

У 1331 р. Владислав Локетка відбив напад могутнього тоді Тевтонського ордену. Особливо багато зробив для централізації влади Казимир ІІІ. За часів його правління почалося будівництво укріплених замків, що мали важливе значення для оборони країни. Їх очолювали королівські чиновники – каштеляни. Дворян зобов’язували служити в королівському ополченні. Знать виступала в самостійних загонах. До військової служби залучали селян і міщан. Певну кількість воїнів мало постачати духовенство. Король став карбувати єдину монету – краківський грош. Заохочувалася зовнішня торгівля, за рахунок мита зросли прибутки скарбниці.

Але знать постійно намагалась обмежити королівську владу, що виявилось у обмеженні права короля у виборі спадкоємця престолу. За Будзинським договором 1355 р. польський престол міг переходити тільки по чоловічій лінії (за Салічним законом ). Значні поступки знаті зробив Людовік Угорський, підписавши в 1374 р. Кошицький привілей, згідно з яким феодали звільнялись від сплати податків на користь корони, крім двох грошей з ділянки землі або будинку. Дво-рянство призивали в ополчення лише у разі “нападу ворогів”. Можновладці і шляхта офіційно були визнані привілейова-ним військовим станом.

Згідно з Кошицьким привілеєм, на посаду воєводи, каш-теляна, судді, старости король міг призначати довічно осіб лише із місцевих панів і дворян. Під їхній контроль перехо-дило 23 найбільших міста, внаслідок чого король втрачав чергову можливість впливати на місцеве управління.

Кошицький привілей свідчить про слабкість королівсь-кої влади. За Владислава ІІ Ягайла в 1430 р. положення Ко-шицького привілею поширилось і на духовенство. Відтоді кандидата на польський престол обирали світські й духовні феодали.

У середині XV ст. посилився політичний вплив шляхти. Згідно з Нешавськими статутами, виданими Казимиром ІV, дворянство домоглось розширення прав своїх сеймів (місце-вих з’їздів шляхти). Без згоди генерального з’їзду шляхтичів король не міг приймати важливі державні рішення. Це прави-ло було закріплене Мельницьким і Радомським привілеями. На місцях утверджувались шляхетські суди. Нешавські стату-ти вилучили з юрисдикції королівського суду розгляд деяких категорій кримінальних злочинів, вчинених дворянами.

Широкі верстви селянства, громадян, частина польсько-го духовенства і дрібне рицарство, що страждало від можно-владців, були зацікавлені в посиленні королівської влади. Проте сейм Польщі тривалий час переживав політичний за-непад. Формально він був станово-представницькою устано-вою, але у ньому не були представлені міщани. Лише Радом-ська конституція 1505 р. дещо піднесла значення сейму, де переважав вплив шляхти. Дедалі більшу роль стала відігравати посольська зборня, делегати якої обирались на шляхетських сеймах.

На становищі держави негативно позначалась незавер-шеність процесу централізації. Буржуазія розвивалась пові-льно, міста обкладались непомірними поборами.

У 1569 р. на Люблінському сеймі Польща об’єдналась з Литовським князівством, утворивши Річ Посполиту.

У точному перекладі ця нова назва польської держави означала не що інше, як “республіка”, “загальна справа”. Вона й насправді була республікою, але на чолі з монархом.

До Речі Посполитої входили більша частина України, Білорусія та інші землі, захоплені у Русі. Главою Речі Посполитої вважався король.

За Генріховими артикулами 1573 р. виборний король зо-бов’язувався збирати сейм через кожні два роки. Без згоди сейму заборонялось приймати закони, оголошувати війну або укладати мир. Контроль за діями короля здійснювала постійно діюча рада сенаторів. Якщо король не дотримувався Генріхового артикула, шляхта могла скинути його і обрати нового короля. За таких умов влада короля мала номінальний харак-тер.

У польському вільному (загальному) сеймі, який складався із сенату й польської зборні, у ХV ст. було введено правило: жодне рішення не вважалось прийнятим, якщо проти нього голосував хоч би один депутат. Право депутата накладати лі-берум вето (вільне вето) вважалося наріжним каменем кон-ституції Речі Посполитої.

Без згоди знаті король не міг призначати чиновників, видавати закони, збирати податки й витрачати кошти, втруча-тись у роботу місцевих сеймів.

У Польщі не склались ні станова, ні абсолютна монархія в тому вигляді, в якому вона існувала в країнах Західної Єв-ропи, ні абсолютизм. У представницьких установах засідали лише дворяни. Міщан туди не допускали. Виборна королівсь-ка влада не мала реальної сили. Ще Радомська конституція позбавила короля права видавати закони й розпоряджатись коронними землями.

Польща XV – ХVІ ст. фактично була дворянською рес-публікою.

Особливістю польської держави був період феодальної роздробленості, який затягнувся, і як наслідок – слабкість ко-ролівської влади. Іноді королі Речі Посполитої не мали сил і повноважень для проведення заходів загальнодержавного ха-рактеру. Слабка буржуазія не могла надати ефективної допо-моги королю. Багато сил забирала боротьба з іноземними за-гарбниками.

У другій половині XVІІ ст. стала очевидною потреба у проведенні державних реформ.

Економічне розорення, політична анархія, феодальні міжусобиці, безперервна боротьба між різними політичними групами призвели до послаблення військової могутності Польщі.

Крок за кроком повертає собі свої історичні землі Росія. Позбавляється гніту польських феодалів Україна.

У 1772 р. три держави – Пруссія, Росія і Австрія – про-водять перший розподіл Польщі: значні прикордонні області відійшли до трьох вищеназваних держав.

Тільки після цього польське дворянство вирішило про-вести деякі реформи політичної системи.

3 травня 1791 р. чотирирічний сейм прийняв конститу-цію Польщі. Конституція зберігала недоторканими привілеї і вольності панівного стану. Правове становище селян майже не змінилось.

До структури й компетенції органів влади було внесено зміни. Ліберум вето відмінили. Виборність короля замінюва-лась виборністю династій. Місцеве управління переходило з відання старост до військово-цивільних комісій. На всій тери-торії Польщі було введено єдину структуру державної влади.

Конституція будувалась за принципом поділу влади. За-конодавча влада зосереджувалась у двопалатному сеймі, що складався з палати послів і палати сенаторів. Палата послів одержала перевагу над сенатом. Вона приймала закони біль-шістю голосів. Виконавча влада належала королю і його раді. Королівський трон став передаватись у спадщину. Судову владу представляли виборні чиновники, але обрання їх, як і раніше, здійснювалось на станових засадах.

Незважаючи на суттєві недоліки, і серед них, перш за все, збереження станових привілеїв дворянства, нова консти-туція могла б відіграти важливу прогресивну роль. Але в краї-ні розгорнулась боротьба між різними політичними групами, яка призвела до нового іноземного втручання. У 1793 р. від-бувається другий розподіл Польщі, цього разу між Пруссією і Росією.

До Росії відійшли Центральна Білорусія і Правобережна Україна – території, які були захоплені Литвою і Польщею. Пруссія захопила корінні польські землі: так звану, Велику Польщу, Гданськ, Торунь.

Другий розподіл Польщі тяжко позначився на економіці держави, і в країні склалась революційна ситуація. У 1794 р. у Кракові розпочалося національно-визвольне повстання під керівництвом Тадеуша Костюшко.

Повстання Костюшко дало поштовх для нової російсько- пруссько-австрійської інтервенції. Польща виявилась безза-хисною перед могутньою коаліцією і внаслідок третього пе-реділу припинила самостійне державне існування до 1918 р.

Возз’єднання українського і білоруського народів відпо-відало їх національним інтересам та історичній справедливо-сті, але розподіл Польщі в цілому і ті методи, якими він був здійснений, мали реакційне значення для всієї Європи.

Феодальний характер права Польщі видно із Польської правди – першого писаного зводу правових звичаїв. Ця пам’ятка права, складена в ХІІІ ст., була відкрита у 1867 р. Написана Польська правда німецькою мовою як посібник для німецьких суддів-хрестоносців, які мали певні складності при розгляді суперечок між поляками ( із-за незнання місцевих звичаїв ).

Це була приватна кодифікація, яких було багато в серед-ні віки. Ніякої певної схеми автор Правди не дотримувався. Але він детально виклав багато важливих правил, які стосу-вались майнових відносин, кримінального права і судочинства.

Феодальне землеволодіння в Польщі було в основному у вигляді аллоду. Кожний, кому належало помістя, був його власником. Дворяни, рівні в правах, були зобов’язані рівною службою королю.

Селяни поділялись на три основні групи:

а) повністю закріпачені, так звані панські люди ( кмети );

б) напіввільні селяни-кмети;

в) дрібні лицарі.

Селянин-кріпак, що втікав від пана, мав бути повернений назад. Напіввільні кмети повинні були нести певні повинності.

Польське кримінальне право ще у ХІІ ст. не розрізняє наміру від необережності, але допускає і широко застосовує відповідальність без вини. Сім’я відповідає за зраду одного із своїх членів, село – за труп, знайдений на його території і т.д.

Кваліфікована смертна кара за деякі злочини співіснує зі штрафами, причому застосування тієї чи іншої міри покаран-ня не регламентовано і залежить від рішення князя, короля, суддів. Застосовується обернення в рабство, конфіскація, ви-гнання. За вбивство представників різних станів стягувалась різна сума штрафів.

Багато цікавого містить Польська правда про судовий процес, особливо про ордалії, які застосовувались у вигляді випробувань киплячою водою, розпеченим залізом або у ви-гляді судового поєдинку.

Вирок виносили спочатку в усній формі. Письмова фор-ма вироку з’являється не раніше ХІІІ ст.

У подальшому польський процес переживає ту ж еволю-цію, що і в країнах Західної Європи. Документи і свідки виті-сняють ордалії. Стала допускатись апеляція на вироки і рі-шення, головним чином, у вигляді звинувачення суддів в упередженості.

2. Виникнення і розвиток феодальної держави у Чехії

Чеська феодальна держава бере свій початок із князівст-ва Само (623 – 658 рр.) – об’єднання чесько-моравських пле-мен. Після його розпаду на початку ІХ ст. виникла Велика Моравська держава, яка за дуже короткий строк досягла зна-чної внутрішньої консолідації і великого зовнішньополітич-ного значення.

Але ця держава існувала недовго. У 906 р. Велика Мора-вія загинула під ударами угорських феодалів. За десять років до її загибелі з неї виділилось Чеське князівство із столицею в Празі. У середині Х ст. в князівстві формується ранньофеодальна держава. Її князям з династії Пржемислів вдалося відстоя-ти свою незалежність, дещо обмежити сепаратизм великих феодалів, встановити дружні відносини з Київською Руссю.

Через століття, в 1055 р. Чеське князівство розпадається на окремі феодальні володіння. У кінці ХІІ ст. Князю Прже-мислу І вдається відновити державну єдність Чехії, але це тривало недовго. Під тиском німецьких феодалів чеські князі змушені були визнати себе васалами Німеччини і тільки в 1419 р. одержали від імператора королівський титул.

Державний лад Чехії розвивався шляхом відомої “дво-рянської демократії” (одночасно з тим, як цей процес здійс-нювався в Польщі), поки не розпочалася велика антифеодальна селянська війна, відома під назвою гуситського революційного руху. Головною силою руху була знаменита таборитська армія.

Таборити ( від міста Табор ) вважали себе членами одні-єї християнської общини, заснованої на рівності та братерст-ві. У цій общині одні воювали, інші надавали продовольство і озброєння.

Спроби німецького імператора і римського папи перемогти гуситів обертались поразками хрестоносних армій. Пожежа антифеодальної війни погрожувала перекинутись на Німеччину і Польщу.

Імператор і папа вирішили піти на поступки. Коли досягли згоди з консервативною частиною гуситів, вони видали, так звані, “Празькі компактати“, в яких, крім різних церков-них настанов, проголошувалась свобода віросповідання, від-мінялась церковна юрисдикція у кримінальних справах. Але ті вимоги, за які бились таборити не були задоволені.

“Празькі компактати“ внесли розлад у ряди союзників (багатих бюргерів та дрібних дворян), і вони перейшли на бік імператора. У битві при Ліпанах Табір був переможений і у 1436 р. імператор Сигізмунд в’їхав у Прагу, щоб стати чесь-ким королем.

У 1627 р. Чехія взагалі припинила своє самостійне дер-жавне існування, ввійшовши до складу Австрії.

Державний лад

У ХІІ ст. в чеському князівстві існувала двірцево-вотчинна система управління. На чолі князівських міст і маєтків стояв каштелян (градський жупан). До його обов’язків на-лежало збирання ополчення і командування ним, стягування податків, встановлення правосуддя. Його помічником був владир – управитель князівських маєтків. Разом з членами градської він розглядав судові справи. Контроль за виконан-ням судових рішень і збір мита покладались на помічника. Чиновниками нижчого рангу були старші й молодші урядни-ки ( підкоморії, підсудки, секретарі ).

Наприкінці XІV ст. центральна влада стала обтяжливою для великих феодалів і вони неодноразово виступали проти неї. У боротьбі проти магнатів король опирався на земанів (дрібних феодалів), проте цієї сили при слабкості міщан було недостатньо.

У період станово-представницької монархії (XV – поча-ток XVІ ст.) у Чехії скликався сейм, на якому засідали пани, володарі й міщани. Останні були представлені депутатами. При королі діяла Земська рада, де за участю панів розгляда-лись найважливіші справи, у тому числі й судові. Місцеве управління залежало від знаті.

Суспільний лад

У ХІІ ст. у Чехії остаточно утвердився феодальний лад. Зростання великого землеволодіння супроводжувалось захо-пленням общинних земель. Феодальна знать в особі панів і земанів вимагали для себе імунітетних грамот, які і підтвер-джували їхнє право на адміністративне управління у своїх вотчинах, право вершити суд і розправу над селянами, збирати податі на свою користь тощо. Раніше вільні общинники (ді-дичі) потрапили в кріпацьку кабалу. Крім грошових платежів (чинша) на селян покладалась барщина, тривалість якої вста-новлював поміщик. Із селян стягували податки для держави, побори на користь духовенства та ін.

Серед чисельних привілеїв, якими користувалися чеські феодали, було право “мертвої руки”, згідно з яким майно по-мерлих селян переходило до їх панів.

Однією з ранніх пам’яток права Чехії та Моравії кінця ХІІ ст. є Статути Конрада Оттона. Повний текст не зберігся, але за уривками видно, що це записи норм звичайного права. Статути призначались для використання правителями облас-тей (жупанами), які виконували адміністративні й судові фу-нкції.

Статути звільнили духовенство від юрисдикції світської влади. Вони зберегли ордалії. Феодали могли посилати на ор-далії своїх залежних людей.

Більшість статей була присвячена процесуальному пра-ву. Але є окремі статті про злочини і покарання. Той, хто здійснив крадіжку у знатної людини, карався смертю з конфі-скацією майна.

Усі найбільш значні збірники середньовічного чеського права – приватні. Чеське дворянство не бажало ніякої офіцій-ної кодифікації, бо розуміло, що вона може обмежити суд, який знаходився в руках дворянства.

У відомому приватноправовому збірнику другої полови-ни ХІV ст. “Ряд земельного права” (ст.93) яскраво виступає класова нерівність. У ст. 35, 36, 37 цього збірника, зокрема, говориться: “Якби рівний рівного ударив по щоці…, і тоді той, кого вдарили, має, у свою чергу, вдарити (обідчика) по кожній щоці і кулаком у ніс (ст.35). Але якщо нижчий вищого за народженням ударить по щоці, тобто владика шляхтича, йому повинні відрубати руку, і опісля вони мають пообіцяти, що ніхто нікому мстити не буде (ст.36). Якщо ж холоп вда-рить владику або шляхтича по щоці…, то повинен бути від-даний (високородному ) на милість з головою, щоб зробив з ним що хоче” (ст.37).

Особливі системи права, крім земського, складали в Че-хії міське право, гірниче право, сільське право та ін.

До важливих джерел чеського права слід віднести і зем-ські книги (земські дошки), куди заносились рішення земсь-кого суду з кримінальних і цивільних справ. Рішення ці мали силу прецеденту.

Судовий процес у земському суді також детально регла-ментується в приватних кодифікаціях. Справа порушувалась за скаргою потерпілої сторони, яка повинна була назвати прі-звище винного і поставити перед властями вимогу провести розслідування.

На суді позивач (обвинувач) виступав першим. Перш за все, він просив дозволу мати адвоката. Далі адвокат просив, щоб були призначені два пани, які йому, і самому позивачу “шептали на вухо” поради під час розгляду справи. Потім цю ж саму процедуру здійснював відповідач (обвинувачений).

Якщо відповідач не зізнавався, то повинен був привести докази своєї невинності. Тобто, тягар доведення лежав на ньому. Коли пояснення обвинуваченого були для суду непереконливими, призначався судовий поєдинок. Але перед цим обидві сторони мали проголосити клятву, і той, хто збивався, програвав справу.

У судовому поєдинку дворяни бились мечами, а селяни і міщани, які не мали права носити зброю, бились палицями. Переможець відрубував переможеному голову.

Коли обвинувачений тричі не з’являвся у суд, то потер-пілий міг вбити його, де б не зустрів.

Коли у вбитого не було родичів чоловічої статі, дозволя-лось виходити на поєдинок його дружині або дочці (звичай давав при цьому жінці суттєві переваги).

3. Особливості виникнення і розвитку феодальної держави у Болгарії

У VІ ст. слов’янські племена розпочали колонізацію Балкан. У наступному столітті вони утворюють у Мезії (нинішня Болгарія) союз, відомий під назвою “Семи слов’янських пле-мен”.

У 679 р. у регіон семи племен вступили тюрки-булгари на чолі з князем Аспарухом. Слов’яни поступились булгарсь-кій знаті і її вождю політичним впливом, але зберегли свої землі, свій побут і свою мову.

Союз слов’ян і булгар став надійним захистом проти аг-ресивної Візантії. Він активізував основні внутрішні процеси розвитку, давши їм захист в особі сильної князівської влади.

За рівнем економічного і культурного розвитку слов’яни стояли вище булгар, вони переважали і в чисельному відно-шенні, і тому не слов’яни, а булгари розчинились у чужому народі, асимілювались з ним, але вони передали країні та її народу свою родову назву.

У 679 р. Хан Аспарух переміг Візантію, змусивши її укласти з ним мир і визнати болгарську державу, яка відома під назвою Першого Болгарського царства. Землевласницька феодальна знать, яка намагалась подолати опір селянства і підкорити вільну общину, захопити нові землі, збільшити кі-лькість залежних селян, була зацікавлена в створенні сильної феодальної держави і з цією метою об’єдналась навколо кня-зя. При князі Симеоні (893 – 927рр.) Болгарське царство ста-ло найбільш могутньою державою на Балканах, підкоривши Македонію і майже всю Сербію. Симсон, який у 918 р. прого-лосив себе імператором, вів часті та доволі успішні війни з Ві-зантією, змусивши її виплачувати болгарам данину. Болгар-ська церква була оголошена незалежною.

Імперія Симеона не мала під собою міцної економічної основи, вона потерпала від внутрішніх міжусобиць, що піз-ніше призвело до феодальної роздробленості. Візантія, ско-риставшись послабленням Болгарії, після тривалої і запеклої боротьби перемогла Перше Болгарське царство. Панування Візантії в Болгарії тривало з 1018 до 1187 р. У цей період від-бувається подальший розвиток феодального землеволодіння і закріпачення селян, збільшується кількість земель, що нале-жать церкві та монастирям. Візантійське панування сприяло і відродженню рабства. Візантія, прагнувши проводити полі-тику елінізації болгарського народу, створила в Болгарії свою адміністрацію на чолі з катепаном (дукою), який пізніше одержав титул стратига-автократора (повновладного правителя). В окремі райони призначались архонти.

У кінці ХІІ ст. Візантія, ослаблена міжусобицями, ви-явилась нездатною придушити національно-визвольний рух болгарського народу. На початку 1187 р. болгарська держав-ність була відновлена у вигляді Другого Болгарського царст-ва. Важливу роль у звільненні Болгарії від візантійського іга відіграли її тісний зв’язок з Київською Руссю та допомога ру-ських воїнів. У період Другого царства (1187 – 1396 рр.) на-стає новий підйом болгарської феодальної держави. Але вже у цей час проявляються тенденції до феодальної роздробле-ності і в середині ХІV ст. Болгарія розпадається на ряд само-стійних феодальних держав. У 1393 р., скориставшись роз-дробленістю Болгарії, турки захопили столицю Болгарського царства – Тирново, а через три роки, незважаючи на опір бол-гар, поневолили всю країну. Самостійний розвиток Болгарії припиняється майже на п’ять століть.

Суспільний лад

Протягом VІІ – ІХ ст. у Болгарії відбувається процес формування феодальних відносин. Панівне становище у феодальному суспільстві займають представники родоплемінної знаті протоболгар на чолі з ханом і його дружиною, про що свід-чить термінологія протоболгарського походження, яка збере-глася до наших днів (Болгарія, болгари, назви багатьох міст і т.д.). Але панування протоболгар над слов’янами продовжу-валось недовго. Оточені монополітним і сталим землевласни-цьким слов’янським середовищем, кочівники-протоболгари з часом стали осідати на землі, засвоювати слов’янські звичаї і мову, а через два століття повністю асимілювались слов’янами, втративши свою стару культуру і мову. До Х ст. Завершується процес формування єдиної болгарської народності. З кінця VІІІ ст. із розповсюдження християнства до феодалів приєдналось і вище духовенство, єпископат. Представники аристократії називалися жупанами, боілами, тарханами, бага-гурами, а в сукупності вся знать називалась боярством (бо-лярством). Дружинники хана (богаїни) входили в склад нижчого шару правлячого класу.

Невелика частина багатих селян-общинників (кмети) ви-ділялась із общини і вливалась у склад феодалів. Одночасно йшов процес розорення вільних селян, які потрапили в боргову кабалу.

З часів візантійського панування і протягом всього Дру-гого Болгарського царства феодальна власність на землю бу-ла в двох основних формах: баштина – спадкова і вільно-відчуджувана власність феодалів та пронія – земельне воло-діння васала, яке надавалось йому великим феодалом або ца-рем за умови несення васальної (військової) служби.

Селянство, яке складало основну масу населення, поді-лялось на баштинників, париків, отроків. Баштинники вважа-лись особисто вільними людьми, які зберегли право власності на свій наділ і навіть обмежене право розпорядження ним. Із розвитком феодалізму їх кількість скорочувалась.

Парики були найчисельнішою групою залежного селянства. Вони були спадковими держателями землі без права розпорядження нею і без права покинути свій наділ. Парик вико-нував різні роботи, ніс інші повинності на користь феодального власника землі і, крім того, сплачував державні податки.

Отроки – потомки рабів, посаджених на землю, знаходи-лись в найтяжчому, найбезправнішому становищі. Їх кількість збільшилась після візантійського завоювання. На початку ХІV ст. з розвитком феодальних відносин рабство практично зникло, а отроки за своїм правовим становищем зблизились з париками, поповнивши ряди кріпосних селян.

У ХІІІ ст. швидко зростає міське населення, розвивається ремесло, розповсюджуються візантійські монети. У середині століття в Болгарії налічувалось близько 70 міст, серед яких виділялись Средець (Софія), Пловдив, Плиска, Тирново та ін. Потрібність обміну викликає появу значного прошарку куп-ців. Велике значення мала зовнішня торгівля Болгарії з Візан-тією, Київською Руссю, Венецією, Генуєю, Сербією, Чехією, Угорщиною.

Державний лад

На чолі феодальної Болгарії стояв монарх, верховний правитель країни – хан (слов’янською “князь”), який мав ти-тул “івіги” (великий). Хан був військовим керівником і одно-часно верховним жрецем. При хані діяла рада знаті. Інколи болгарські князі скликали збори “всього народу“. При Сим-соні монарх став називатися царем (кесарем, василевсом). Ці титули були запозичені у Візантії.

Влада болгарського царя була спадковою. Після смерті царя вона переходила до його сина чи брата. Найбільшої мо-гутності царська влада досягає в Першому Болгарському цар-стві при Симеоні і на початку Другого Болгарського царства при Івані-Асені ІІ (1218 – 1241 рр.). Але і в ці періоди царі змушені були рахуватися з думкою вищої феодальної знаті.

Впливовим дорадчим органом при царі була постійна рада (сінкліт), членами якої були “великі бояри”, вищі поса-дові особи придворної адміністрації та патріарх.

Продовжували існувати народні збори (“народні собо-ри”), але їх політична роль поступово зменшувалась. Вищі посади в державному управлінні займали бояри. Найбільш значну роль в управлінні країною відігравав великий логофет, перший міністр, який завідував канцелярією і зовнішніми зносинами. Важливе становище займали: протовестіарій, який завідував фінансами царя і держави, великий воєвода і прото-стратор, що здійснювали безпосереднє керівництво військом.

В адміністративному відношенні Болгарія поділялась на області, якими управляли правителі, що призначались царем – дуки або севасти. Правителю області підкорялись кефалії, що керували окремими містами. У сільській місцевості вся влада зосереджувалась у руках феодалів.

Основні риси права

Важливою пам’яткою старослов’янського права Болгарії є Закон судний людям (друга половина ІХ ст.). Цей правовий акт згадує далеко не всі кримінальні злочини і в дуже незнач-ній мірі регулює цивільно-правові відносини. Все, що знахо-дилось за межами Закону, залишалось сферою дії старих слов’янських звичаїв.

У галузі майнових відносин судний Закон містить поло-ження про відносно нові види цивільно-правових відносин. Це, в першу чергу, стосується застави, опіки, поручительства, які виникають у зв’язку з формуванням класового суспільства.

Закон охороняв власність суворими заходами. Смертна кара загрожувала за підпал будинку, викрадення церковного майна з вівтаря та ін. За продаж у рабство вільної людини винний міг бути сам проданий у рабство. Штраф у подвійно-му розмірі належав за вирубування і підпал чужого лісу, за крадіжку худоби.

Серед злочинів Закон особливо виділяє розбій, в якому тут, як і в інших країнах Європи, бачили форму селянського опору і помсти. Покарання за розбій – смертна кара.

Вводиться поняття рецидиву при крадіжці. За повторну крадіжку винного належало осліпити і відрізати ніс – пока-рання взяті з практики візантійського правосуддя.

Вбивця карався штрафом, а коли вбивця невідомий, то штраф платило село, на землях якого був знайдений труп.

Ряд статей передбачали судові покарання за багатоженство: “Хто має двох дружин, виганяє меншу, а його б’ють. Піст 7 років”. Заборонявся шлюб між близькими родичами.

Закон дозволяє заповіт, але забороняє позбавляти спад-щини будь-кого з дітей.

У Законі вміщено ряд положень, які встановлюють принципи, на яких проводиться судочинство. Закон зобов’язує суддів не розглядати справи без свідків, вказує, хто може бути свідком і яка повинна бути їх кількість, а також гово-рить про оцінку судом свідчень.

4. Виникнення і розвиток феодальної держави у Сербії

Дещо пізніше, ніж у болгар, держава виникає у сербів. Ще в Х ст. у Сербії зберігається ділення на племена, народні віча, ради старійшин.

Сільська община знаходиться в розквіті, сімейні відно-сини на перехідній стадії від групового шлюбу до індивідуальної сім’ї сучасного світу.

Декілька поколінь нащадків одного батька живуть разом, під одним дахом, одним двором. Вони сукупно володіють майном, разом обробляють землю, їдять і одягаються із спільних запасів. Це те, що називається задругою (великою сім’єю, общиною).

Вища влада в задрузі належить сімейній раді, в яку вхо-дять усі дорослі жінки і чоловіки, але безпосереднє управлін-ня знаходиться у руках вибраного усіма домачина.

Важливі справи, у тому числі і суд над винуватим, вхо-дили в компетенцію сімейної ради, і ні один значний продаж чи купівля не могли здійснюватися без згоди.

Сільські общини об’єднувались жупою, так називався невеликий регіон, де жило декілька родів.

У ХІ ст. з розвитком феодальних відносин були зроблені перші спроби об’єднання регіонів. Ці спроби призвели до ре-зультату через століття, в княжіння великого жупана центрального сербського регіону Рашки – Стефана Немана. Син Не-мана, Стефан Першовінчаний, присвоює собі титул короля. Найбільшого розвитку Сербська держава досягла за видатно-го військового і політичного діяча Стефана Душана (1308 – 1355 рр.), якому вдалося подолати сепаратизм місцевих кня-зів, а також примусити візантійських, угорських і болгарсь-ких феодалів припинити на деякий час вторгнення в Сербію. У 1345 р. він проголосив себе “королем Сербії, Дуклії, Хлу-му, Зети, Албанії і Примор’я, володарем немалої частини Болгарського царства і господарем майже всієї Візантійської імперії”, а через рік коронувався “царем сербів і ромеїв”. Проте після його смерті Сербія знову розпалась на самостійні князівства й володіння, чим і скористались король Угорщини і султан Османської Туреччини. Частина території Сербії не-забаром відійшла Угорщині та Венеції.

У 1389 р. об’єднане слов’янське військо в битві на Косовому полі зазнало поразки від переважаючих сил турків-османів, і Сербія стала васалом Туреччини.

Суспільний лад

Згідно з положеннями Законника Стефана Душана феода-ли поділялись на дві основні категорії: великі й малі властелі і властеличі. Властелі мали спадкоємні землі (баштину). За службу властеличам давали пронії, які мало чим відрізнялись від бенефіціїв. Великий соціальний прошарок становили ме-ропхи-залежні селяни, а також раби, які називались отроками. Крім того, зберігався прошарок вільних селян, так званих себрів, яким Законник забороняє будь-які зібрання (сходки): “Себрового собору хай не буде. Якщо ж знайдеться якийсь збирач, то відріжуться йому вуха і хай висмаляться йому вії” (ст. 68).

Меропхи жили на властельській землі, відбуваючи пан-щину і сплачуючи оброк. У ст. 67 Законника сказано: “Меро-пхам закон на усій землі. На тиждень хай працюють два дні на поміщика і дають йому на рік царський перпер і безоплатно хай косять йому сіно одинь день, і обробляють виноградник один день, а хто не має виноградника, нехай виконують йому інші роботи один день”. Крім того меропхи відбували повинності ще й на користь держави.

До видання Законника меропхи користувалися правом переходу від одного володільця до іншого. Законник позба-вив їх цього права і передбачив репресії за сприяння у втечі невільній людині “у чужу землю”. У ст. 97 Законника говори-лось: “Хто полегшить втечу чужої людини у чужу землю, зо-бов’язаний доставити господарю сімох”.

Державний лад

Царська влада обмежувалась собором, в якому засідали вищі світські й духовні феодали. Оскільки Законник прийма-ли на соборі, знать внесла в нього низку вигідних для неї до-повнень.

У новому адміністративному діленні держави був послі-довно проведений принцип територіального розподілу насе-лення. Країна поділялась на округи, жупи, села. На чолі адмі-ністративних одиниць стояли чиновники царя: намісники, жупани, челники. Властелі мали свою адміністрацію. Їм ви-давали спеціальні дипломи (хривосули), які нагадували іму-нітетні грамоти (ст. 37).

Судовий устрій у Сербії, як і в будь-якій феодальній державі, складний. Існували панські суди над кріпосними, церковні суди над церковними людьми, особливий суд, який здійснювався чиновником, що стягував мито та ін.

Але головне місце належало царському суду – придвор-ному, регіональному, міському. Наприклад, обласний суд більшу частину часу (як це було в Англії і Франції) проводив у роз’їздах, здійснюючи нагляд за всією юстицією у країні.

Досить тривалий час у Сербії продовжував існувати ста-ровинний суд поротників (суд присяжних).

“Порота” або ”рота” – це присяга, клятва. Поротники приносили присягу, що будуть судити по совісті. У “великій справі” належало брати участь 24 поротникам, у “середній” – 12, у “малій” – 6. Мирити сторони заборонялось. Законник зобов’язував поротників або виправдати, або звинуватити. Рішення приймалось більшістю голосів (ст. 153). Цей суд був становим.

Ініціатива в кримінальному переслідуванні за державні і релігійні злочини належала державі.

У церковних судах Сербії панували інквізиційні форми судочинства. Заохочувались доноси, навіть якщо це робили раби. За це їм обіцяли свободу.

Широко застосовувались старі форми ордалій. І злодій, і робітник повинні “пройти через залізо”. Обвинувачений по-винен вийняти розпечене залізо із вогню і донести його від церковних воріт до вівтаря (ст.152). Застосовувався і поєди-нок, але тільки в тому випадку, коли виникав конфлікт між двома особами в поході (ст.132). Вони мали битися один на один і ніхто не міг втручатися, інакше йому загрожувало від-січення руки.

Широко застосовувались показання свідків. Але вірили тільки самим першим свідченням, наступні не брали до уваги (ст. 169). Розгляд справ був відкритий та усним. Але при цьому писався протокол і судове рішення фіксувалось на папері (ст. 165).

Пам’яткою права Сербії ХІV ст. є Законник сербського короля Стефана Душана, який був прийнятий у період найбільшої економічної і політичної могутності середньовічної Сербії. Перша частина Законника була затверджена на з’їзді (зборі) феодальної знаті в 1349 р., друга його частина – в 1354 р. Текст Законника дійшов до нас у багатьох списках, із яких ні один не є оригіналом.

Законник давав детальні вказівки щодо кримінальної відповідальності за пограбування, зраду, підробку монети. Санкції за такі злочини були суворими, причому в деяких ви-падках передбачалось покарання навіть родичів засудженого. За розбій і пограбування дозволялось пограбувати все село, в якому жив винний, а сільського старосту і жителів могли примусити відшкодувати збитки. Грабіжника вішали донизу головою, злодієві виколювали очі (ст. 46; 151).

Чим вищим було становище злочинця в суспільстві, тим меншою була його відповідальність, “якщо властель уб’є сер-ба, нехай платить тисячу перперів; якщо ж серб уб’є властеля, то відрубають йому обидві руки, і нехай заплатить триста перперів” (ст. 94). Дійсним і законним визнавався тільки церковний шлюб (ст. 3).

Законник закріплював феодальні порядки, які тримались на жорстокій експлуатації селян, ремісників. Проте він дещо обмежував судове й адміністративне свавілля великих феода-лів і місцевої знаті.

Отже, у розвитку держави і права західних і південних слов’ян ми бачимо загальні закономірності: наявність станово-представницької монархії, самобутність права, його класовий характер. Спільним є і те, що у слов’янських державах не склався абсолютизм, і те, що всі вони втратили незалежність.

ЗМІСТ

Ви можете замовити КУРСОВУ по даній або ж іншій темі.

Випадкові публікації

    Залишити коментар

    * поля позначені зірочкою необхідно заповнити

    загрузка...